Рідна душа

Світлана зростала у родині одиначкою. Білоголове дитя було для батьків такою втіхою, що любов їхня не знала меж. Не відмовляли ні в чому, задовольняли кожне прохання. Інколи сусіди говорили, мовляв, виростите зманіжену пестунку, натерпитесь ще від неї. На чому ґрунтувалися ті припущення, важко сказати. Бо ні примхливою, ні вередливою дівчинка не була. Навпаки: горнулася до тата з мамою, немов ласкаве кошеня. Нічого особливого не вимагала. Радше, вони самі поспішали порадувати малу новою іграшкою чи обновкою. Не з її, а з власної ініціативи.
Дякувати Богові, статки у сім’ї були. Світланка з повагою дивилася на товстенький татів портфель, що уособлював його дуже поважну посаду. Зазвичай начальники бувають вдома мало, увесь час пропадають на роботі. Навіть — у вихідні. Світланчин тато був не з таких. Уже як він там вирішував свої справи, а донька не може пригадати неділі, аби тато не взяв її за ручку, не повів у театр, зоопарк чи не ... Читати далі »