Нині у всіх на слуху проблема української мови. Точніше, нещодавно прйинятий закон про статус її. Я, як і переважна більшість українців, стояв і стоятиму далі за те, щоб ніяким чином не порушувати цілісності і першооснови, превалювання скрізь нашої рідної мови. Не треба і не можна торгувати нею, намагатися щось законодавчо змінити не на її користь. Рідна мова — основа України, основа нашої держваи, основа нашого особистого і громадського життя.

Але я не зовсім розумію тих, хто надто звужено розуміє нашу головну національну ідею, складну, довготривалу роботу по правильному формуванні нашої самоідентичності, ншого українського способу життя і мислення. Мова — то так, одна з першооснов цього, але не єдина. Питання формування української головної національної ідеї — питання комплексне. Так, кримський татарин чи западенський венгр може в побуті балакати і по-своєму. Але, живучи в Україні, будучи громадянином її, він повинен всеціло шанувати все державницьке в ній, і користуватися ним не з прмусу, а за глибокими громадянськими переконаннями, покликом серця і душі.

Ви гляньте на те, що коїться в нашій телевізії. Не говорячи вже про тотальне засилля російськомовності на ньому, тут, на жаль, все збилося в багатьох випадках до примітивного зубоскальства. Безконечні розважальні програми з жартами і комедійними витівками, як кажуть, рівня "нижче плінтуса”. Хіба подібним якимось чином виховується українська ментальність, гордість за свою державу, повага до неї? Ні, і ще раз ні. Де на телебаченні наше, українське? Де невмирущий народний фольклор, де українська душа і українська пісня?

З минувшини треба брати відповідні уроки. Але не відкидати того, що нас зрідняло, робило справжніми дітьми свого народу. Взяти ту ж народну творчість. Які прекрасні колективи художньої самодіяльності функціонували практично в кожному селі. Вони діяли при всіх без винятку школах, навіть — дитсадках. Районні бдинки дитячої художньої творчості. Кущові, районні, обласні і так далі олімпіади. На УТ-1 існувала загальнонародна програма "Сонячні кларнети”. Ті "Кларнети”, образно кажучи, добиралися до кожного району. І все це було під пильним контролем органів влади. В моєму рідному селі, коли в райцентрі мали виступати сільські аматори сцени, першими зацікавлено і відповідально туди їхали голова колгоспу і голова сільради. Ось так це було, на такому рівні виконання і відповідальності.

Укроаїнська душа — це й українська історія. А ми нині часто-густо забуваємо про це. І вже, дивись, там обвалилася стінка древньої каплички чи муру, там, гляди, не доглянули церкви, пам'ятки старовини. Ще десь махнули рукою на древні стіни фортеці, замку, чогось іншого історичного. А на цьому, доглянутому і уміло поданому, можна і необхідно виховувати молодь, та й, власне, нас усіх.

Державі, меценатам і грошовитим спонсорам на місцях треба гуртом подбати про значно потужніше фінансування української книги, належне розтиражування її. Класика, сьогоднішні майстри красного письма, обдарована молодь — вони мають знайти найкоротшу дорогу до наших читацьких душ.

Так, рідна мова — це першооснова українства. Але не тільки вона. Проблеми наших найвищих українських ідей, нашого спільного українства треба вирішувати комплексно. Ось тоді й буде очікуваний усіма результат.

А.АРТЕМЧУК

голова ради ГО”Українська ініціатива”