Розпочався Успенський піст

«Ніхто з нас не буде думати, що одного неїдження до вечора вистане нам до спасіння» Іван Златоуст

  З 14 серпня розпочинається Успенський піст. Продовжуватиметься він два тижні — до 28 серпня, дня Успіння Богородиці.

  Християни перших віків завжди готувалися до великих свят, молячись і постуючи. З цієї священної практики з часом розвинулися коротші чи довші пости. Насамперед, це Великий піст перед світлим Великоднем. Перед Різдвом Христовим увійшов у звичай Пилипівський піст. З особливого культу до святих верховних апостолів Петра й Павла виник Петрівський піст. А наприкінці прийшов наймолодший з чотирьох річних постів — піст Успенський. Ним ми готуємо себе до найбільшого свята Пресвятої Богородиці, її святого Успіня. Так ми наслідуємо пости й молитви Пречистої Діви Марії, за допомогою яких вона готувалася до зустрічі зі Своїм Божим Сином.

 Успенський піст відомий у нас також як Богородичний, Спасо-Богородичний, чи Спасівка.

Історія Успенського посту

 Перші згадки про Успенський піст маємо ще у IX столітті. Як у нас, так власне і у інших християнських народів, якийсь час щодо нього не було єдиної думки. Одні церковні устави стверджували, що вже з V сторіччя існували всі пости, і тільки Успенський був скорочений. Інші доводили, що Успенського взагалі не існувало, тому його люди і не дотримувалися.

  Після нападу монголів нам відомі два свідчення стосовно постів: митрополита Максима (1283—1305) і митрополита Фотія (1408—1431).

 Митрополит Максим у своєму «Правилі» писав: «Ще передали нам святі Собори піст святих апостолів. І коли день святих апостолів випаде в середу або п'ятницю, то не можна християнам їсти м'яса, а відзначати святий день і їсти рибу... Також установили піст у серпні перед Успіням святої Богородиці. Першого дня серпня, в який би день він і не випав, не їсти м'яса ані риби. У свято Пресвятої Богородиці, якщо випаде в середу або п'ятницю, не можна їсти м'яса, але задля Пресвятої Богородиці дозволяється їсти рибу... І встановили піст упродовж сорока днів перед святим і великим таїнством Різдва тіла Господа нашого Ісуса Христа». Митрополит Максим не згадує про Великий піст, бо щодо нього не було сумнівів чи суперечок. Цей документ був розісланий по всій Русі, вважався для всіх обов'язковим і майже ціле століття з цього питання не виникало суперечок.

 Митрополит Фотій також у своєму посланні до всього духовенства нагадував священикам, щоб вони вчили народ шанувати і свято дотримуватись всіх чотирьох постів: Великий, Петрів, Успенський і Різдвяний. З 14 по 28 серпня триває Спасівській піст — Спасівка (починається від Маковея і закінчується Першою Пречистою — Успінням Пресвятої Богородиці). Дехто вважає його продовженням Великого посту. Тому, всупереч звичаям порушувати Петрівку, на Спасівку постували обов’язково. Вважали, що це — найлегший із річних постів. І справді, вже достигали не лише садовина й городина, а й зернові, бобові та баштанні культури. Казали: «Спасівка — ласівка, а Петрівка — голодівка».

Вживання їжі протягом посту

 Під час посту церква пропонує помірне вживання їжі та пиття, і притому їжі не скоромної, а пісної. Завдяки посту людина згодом розуміє, що для її життя потрібно небагато, і її здоров’я залежить не від вишуканої, а від простої їжі та пиття. І взагалі, піст є сильним засобом підготовки до всіх великих справ.

 Успенський піст не такий строгий, як Великий, але строгіший, ніж Петрів і Різдвяний пости.

 У понеділок, середу і п’ятницю Успенського посту устав церкви пропонує вживати сухі страви, тобто дотримуватися найстрогішого посту, без відварювання їжі; у вівторок і четвер — варена їжа, але без олії; в суботу і неділю дозволяється вино і олія.

 До свята Преображення Господнього (19 серпня), коли в храмах освячуються виноград і яблука, церква зобов’язує нас утримуватися від цих плодів. У свято Преображення Господнього дозволяється риба. З цього дня по понеділках, середах і п’ятницях у харчування обов’язково повинні входити плоди нового врожаю.

 У народі у перший день посту, 14 серпня, відзначають Медовий Спас – початок медозбору. Мед у давнину використовували не лише для приготування різноманітних страв і напоїв, але й як лікувальний засіб.

 Також цього дня святкували Маковий Спас, бо у цей час якраз дозрівав мак. Його додавали до різноманітної пісної випічки і робили з нього олію, що використовувалася у лікувальних цілях.

 У перший день посту, який ще називався Спасом, на воді варто було покупатися, бо вода цього дня вважалася цілющою. До того ж, після цього дня купатися вже заборонялося. Починалися проводи літа.

Як святкували та що їли.

 Святити садовину й городину ходили до церкви лише жінки й чоловіки. Дівчата навіть не підходили до церковної огорожі, боячись, що їм піднесуть яблуко (в них це називалося «сором», можливо, через старозаповітну легенду про спокусу яблуком Єви).

 До Спаса взагалі не можна було їсти яблук. Рідко хто нехтував цим звичаєм, а надто суворо дотримувалися його люди, в яких коли-небудь помирали діти. За повір’ям, Матір Божа на тім світі не дасть яблук дітям, чиї батьки порушили цю заборону. За іншою версією, яблук до Спаса не їли, бо саме яблуком змій спокусив Єву, Єва спокусила Адама, і відтоді скінчилося райське життя перших людей.

 Можливо, справжнє пояснення цього звичаю є більш прозаїчним, аніж наведені вище легенди. Адже культові заборони споживати перші плоди до повної їх стиглості відомі багатьом народам, навіть тим, що знаходилися на первісній стадії розвитку. Вірогідно, вживання незрілих плодів викликало шлункові розлади, тому ця заборона, маючи суто раціональну основу, згодом набула сакрального змісту.

 На середину серпня достигали більшість сортів яблук і груші-спасівки. Їх уперше зривали і несли святити до церкви разом із медом у стільниках. Також освячували цілющі трави, спілу городину, квіти. Первинне значення свята, очевидно, й полягало у відзначенні достигання садових плодів. Після освячення пригощали одне одного струдлями, пирогами з яблуками, свіжими плодами. Роздавали садовину дітям і старцям. Вірили, що чим більше роздаси, тим кращий урожай чекатиметься наступного року.

 Після церковної відправи вдома влаштовували гостини. Готували борщ та інші страви, але обов’язково на столі були всілякі пироги з яблуками, вареники з яблуками й медом і свіжі яблука та груші. Хто мав пасіку, запрошував сусідів на мед. Частування медом на Спаса означало поминання покійних родичів і близьких. Мед брали з вуликів ціле літо, але після Спаса все зібране бджолами залишали їм на зиму. Приказували: «До Спасівки бджола на пана робить, а потім — на себе».

 Пили домашнє яблучне вино, наливки з ягід, виготовлені переважно на цукрі, та неміцні (20-25°) настоянки — горілки на цілющих травах або також на ягодах. Робили кваси: сирівець з усілякими доповненнями, буряковий, яблучний тощо.

 Спасівські струдлі готували з пісного тіста без яєць і сметани. До борошна додавали дрібку солі й соди (дуже мало), олію, воду і замішували «молоде», тобто негусте, тісто. Потім робили з нього товсту качалку розміром з руку до ліктя і стукали поперемінно обома кінцями по стільниці, аж поки воно вкривалося пухирями. Тоді загортали у вогкий рушник і ставили на холод. Через 2-3 години, розділивши на частини, кожну вимішували ще раз, робили з тіста м’ячики і розкачували тоненькі коржі. На кожного коржа клали порізані тоненькими скибочками солодкі яблука і загортали у завиванець. Яблука іноді посипали сухарями і цукром, іноді їх попередньо трохи підсмажували в олії. Пекли на великому жару, попроколювавши вершечок виделкою (щоб струдель не тріснув під час випікання) і добре змастивши олією спід дека і верх струдля. Вийнявши, обливали медом або присмачували цукром.

  На Спаса, як правило, завершували жнива і святкували Обжинки. Цей стародавній звичай подекуди зберігся до наших днів. З нового врожаю сплітали обжинковий сніп і вінок, який одягали на голову вродливій дівчині. Повертаючись із поля, співали пісні..

 На жнива заможні господарі залучали до роботи наймитів, а середняки й бідні збиралися на «толоку» — громадську допомогу. Закінчивши жнива в одного, переходили до іншого і т. д. Немічним і вдовицям толоку робили громадою, не беручи від них плати, а лише вдовольняючись обідом.

 Обжинковий сніп зберігали до Різдва, робили з нього різдвяного дідуха, а після святок молотили і зсипали зерно до посівного, щоб примножити врожай. На Спаса у церкві разом з яблуками та грушами, всілякою садовиною та городиною святили також обжинкові вінки. Їх берегли до весни, щоб покласти на землю в перший день сівби, а потім, вимолотивши, змішати зерно з посівним. Таким чином «годували» землю-годувальницю, сподіваючись, що вона віддячить щедрим урожаєм.

 Щоб умилостивити землю-матінку, селяни зазвичай приносили їй своєрідну жертву. Коли дожинали останню ниву, залишали на ній клаптик, колосся вгорі біля зерен зав’язували в пучечок червоною ниткою або стрічкою. Заплітали або закручували косу чи китицю, заламували її до землі і так лишали на полі. Називали це «Спасовою бородою». Під «бороду» часто клали окраєць хліба із сіллю і ставили воду, сподіваючись таким чином забезпечити урожай на майбутній рік. Зерно з «бороди» вилущували прямо на землю, примовляли: «Оце тобі, борода, хліб, сіль і вода!» — і закінчували: «Роди, Боже, на всякого долю: і скотини, і тварини, і бідного, й багатого, і дурного, й головатого, і старого, і малогої». Співали обжинкових пісень.

  Кожен із хазяїв мав за честь прийняти толочан як найдорожчих гостей, нагодувати й напоїти їх досхочу. Пані дійсно чула здалеку обжинкову пісню і була готова подати женцям добру вечерю. Скнара, за повір’ям, міг бути покараний неврожаєм у майбутньому році. Тому на обжинковій вечері завжди було доволі їжі. Чільне місце посідали борщ, каша або галушки, вареники, пироги, кисіль з яблуками й наливки та настоянки.

 У XIX столітті ще готували хмільний мед. Робили це не всі, нечасто і лише ті хто тримав великі пасіки. Квасний мед був ласим почастунком.

 Давньоукраїнська традиція, яка сягає своїми витоками Київської Русі, приготування і споживання хмільного меду поширювалася не лише на князівські бенкети і учти, а й на князівську дружину та на простий люд. Мед і віск були одними з основних продуктів експорту в добу Київської Русі. Тоді мед значно ширше вживався у повсякденному і святковому побуті, ніж у пізніші часи — XVIII, XIX і XX століттях. Майже при кожній садибі існували спеціальні сховища для хмільного меду — «медівниці» і для прісного меду — «медуші», що охоронялися так само ретельно, як тік, клуня й комора. Варили мед у переварах або варницях, у великих чанах. Після охолодження його відціджували і ставили бродити. Щоб прискорити бродіння, в окріп кидали шишки хмелю. Жоден бенкет, жодне свято чи тризна не обходились без меду. Про князя Володимира згадується у старих текстах (996): «Сотвори праздник велик, варя 300 провар меду». Розповідаючи про смерть князя Федора Святославовича, літописець з гіркою іронією говорить про поминки, називаючи їх «весіллям»: «Сватба пристроєна, меды изварени, невеста привезена, князи позвани» (1233). Княгиня Ольга, влаштовуючи тризну за вбитим чоловіком (945), князем Ігорем, примушувала древлян, винуватців у його смерті, «пристроити меды многы». Мед обов’язково подавали на княжих бенкетах, ченцям у монастирях, його пили навіть діти. І лише в піст церква суворо обмежувала споживання цього напою.

 Пізніше, із занепадом бджільництва, мед поступово зник із побуту простого люду, залишаючись привілеєм шляхетних прошарків населення. Ще у XVIII столітті Іван Котляревський у знаменитій «Енеїді» згадує частування медом.

   Нині мед на свята вже не готують, він залишився лише у весільному фольклорі та в назвах придніпровських храмових свят — «Мед», «Братчина».

 Звичай залишати на полі, на городі чи в саду хоч трохи врожаю знайомий не лише українцям, а й багатьом землеробським народам. Останні на дереві яблуко чи груша, на городі — гарбуз чи капустина, за народними повір’ями, служили відкупом від злих сил, які могли б наслати повінь чи посуху, заморозки чи безперервні дощі. Говорили також, що лишають ягоди та фрукти для пташок або на розплід. Часто на обжинках залишали не тільки «спасову бороду», а й так звану «женю» (латку незжатого жита) для мишей — селяни сподівалися, що тоді гризуни не псуватимуть зерно на току і в клуні.

 Після Спаса вже можна було розпочинати сівбу озимих, а до того дня (поки не посвячене колосся) не годилося. Боялися, що ті, хто посіє озимину до Спаса, залишаться без урожаю.