Я   люблю  Лондон

             Відносно вільний час, чи робота – голова  всерівно  зайнята проблемами. Мене може спасти тільки зміна картинки. Цією весною мої дорослі діти вирішили провести відпустку в Лондоні і запросили мене в компанію. Оце так зміна картинки!

            Від мене потрібно було лише оформити візу, але спасибі  рідному  банку, що мене в посольстві не прийняли за трудову мігрантку і видали візу без лишніх складностей.

             Ітак, позаду безперервні телефонні дзвінки, поспіх і суєта, з яких я ніяк не можу вибратись, попереду – місто моєї мрії.

            Я  багато читала про Лондон в періодиці і художній літературі, бачила багато фільмів, картин, постерів, фотографій, і все це сформувало в моїй уяві образ міста величного і загадкового, старого і молодого одночасно. Побачити все своїми очима здавалось мені неймовірним щастям. Дивно, якби ж закордон вперше – так ні, бувала часто, особливо в молодості, але ця поїздка викликала в мене просто таки дитяче захоплення.

            Політ і дорога від аеропорту пролетіла непомітно швидко. "Victoria station” почула я в поїзді і подумала:  «Мрії збуваються». Моя  дочка, –  всезнайко і поліглот,- збігала за картками Oyster, кілька зупинок на метро, і ми в готелі.

            Погода була на рідкість чудовою, і ми вирішили присвятити такий день Гайд-парку.

Він зустрів нас алеями троянд. Квіти були ніжних пастельних відтінків - всі можливі похідні від білого! Суцвіття рясно покривали кущі від самої землі до висоти двох-трьох метрів і справляли неймовірне враження стриманої розкоші.

            Ми вдосталь нагулялись, полежали на галявині і покормили лебедів біля озера і повільно  підійшли до меморіалу принцеси Діани. В очевидь, основною метою архітектора при створенні меморіалу було передати сутність Діани, її основні риси: краса, сила духу, елегантність, служіння  людям. Меморіал – це гранітний жолоб в формі еліпса шириною приблизно 2 метри і діаметром біля 300, який обрамляв галявину перед Кенсінгтонським палацом, що була її резиденцією в останні роки життя. В жолобі швидко бігла чиста прозора вода. На галявині відпочивали сім»ями, а дітлахи радісно хлюпались в воді. Що могла б означати ця стрімка течія води? Напевне час, який мчить у вічність…

            Покидали парк біля пам»ятника принцу Альберту і знаменитого Альберт-холу.

Згадали фільм  «Молода Вікторія» і від побаченого склалось враження, ніби перевернули сторінку книги  вікторіанської  епохи.

            На вечір ми спланували ще одне захоплююче дійство – подивитись на Лондон з висоти. London Eye в гарну погоду «бачить» на 40 кілометрів  навкруги. Ми сідали в кабінку, коли ще було світло, а спускались, коли запалювались ліхтарі. Які приголомшливі краєвиди Лондона з висоти пташиного польоту!

            Стомлені, але щасливі ми повертались в готель. Доповнити гарно прожитий день змогла б, хіба-що, гарна вечеря, і ми перед готелем зайшли перекусити в піцерію, яка була в двох кроках від готелю. Піца була надзвичайна, не гірша ніж в Італії, заказали пиво, ще пиво і ще одну піцу. Офіціантка, що нас обслуговувала, розповіла, що піцерією володіє сім»я італійців  вже більше двох сотень років, вони ж самі і готують.

           Який дивовижний день! Як добре, що зі мною двоє молодих, ерудованих і з почуттям гумору людей, які до того ж мої діти. Є з ким ділитись враженнями.

            Потім, як в кольоровому,  калейдоскопі понеслись яскраві, чіткі, повні енергії картинки, другий-третій-четвертий і т.д. дні, ми старались притримуватись до «програми-максимум», складеної напередодні поїздки. Подивились зміну варти біля Букінгемського палацу, Вестмінстер, Вестмінстерське абатство з усипальницею великих британців, Британський музей, Національну галерею, Трафальгарську площу, собор святого Петра, Тауер, міст Тауер, музей природничих наук, музей Шерлока Холмса, подивились мюзикл «Привид опери», прогулялись по Пікаділі, на прогулянковому катері відвідали Грінвіч, і звичайно ж, поштовхались по культовому ринку Портобело і на вулиці тисячі розпродаж Oxford street.

                Вражень було дуже багато. Історія, пульс віків і національний характер  відчувається скрізь, тут на диво органічно співіснують умивальники з двома кранами і змішувачі, що використовують надсучасні технології, середньовічна бруківка і сучасні, зі скла і бетону, футуристичні будівлі, вікова суворість та пуританство і стримана ввічливість.

               Дуже сильне вразила картинна галерея Tate Modern.Сама  галерея знаходиться в приміщені бувшого заводу, дизайн в стилі лофт з перших хвилин передвіщає побачення з чимось дуже неординарним. Крім картин моїх улюблених імпресіоністів мені впала в очі виставка  одного харківського фотографа, прізвища на жаль не пам»ятаю. Дві фотографії з виставки мене просто потрясли і миттю «скинули» мене з висот високого мистецтва в нашу «об”єктивну реальність». На одній із них була зображена жінка, скоріше всього жителька міста, яка працювала на городі, і на цій фотографії  тисячі жінок може впізнати себе… На іншій був сфотографований ветеран війни після параду 9 травня. Він, в очевидь, тільки прийшов з мітингу і присів на лавці в власному дворі.  Був злегка випивший, в руці тримав букет прив»явших тюльпанів і така бездна болі, самотності і незахищеності  було в  усій його поставі, що в мене щось заболіло всередині. В голові промайнула думка: «Нехай я прекрасно розумію реалії нашого життя, а як же вони, організатори виставки, зрозуміли про говорить цей знімок»? Воістину велика сила мистецтва!   

                Культурні цінності звичайно добре, але дивитись їх  на порожній шлунок не дуже то  приємно. Прагнучи все нових і нових вражень ми вибирали колоритні кафе, особливо там, де мало туристів. Запам»ятався  один ірландський паб. Ми зайшли туди десь в половині сьомої  вечора, паб був переповнений, ми ледве знайшли маленький столик в дальньому куті. Інтер»єр  закладу не мінявся, напевне, років зі сто. Біля вікна стояло стареньке піаніно, рядом висіла грифельна дошка, на якій було виписане меню  і концертна програма на сьогоднішній вечір. Це був вечір ірландської народної пісні. Піаніст прийшов в пів на восьму, взяв кілька акордів, і місцеві  завсідники, попередньо розігріті пивом, почали співати. Пристрасті наростали, спів ставав гучнішим,  в хід пішли ударні «інструменти», тобто замість них  ложки, металеві тарілки, стільці – все, що могло створювати якийсь звук при відбиванні ритму, до піаніно підтягнулись всі відвідувачі і навіть нам, хоча ми були «чужі», захотілось приєднатись. Одним словом, відпочивати і розслаблятись вони вміють!

              До речі відчуття «чужі» тут дуже швидко проходить. Місто  космополітичне,  взаємовідносини між людьми будуються на повазі до життєвого простору один одного, причому це зовсім не означає байдужість один до одного. Вони відкриті, і ця відкритість дозволяє їм знаходити взаєморозуміння один з одним і з собою. Не буду розсипатись в компліментах, все рівно не зможу досконально все виразити, постараюсь донести головне – тут я відчула себе повноцінною людиною, а не якоюсь розгубленою невдахою, якою я частенько буваю. Вперше в житті  в мене появилось відчуття, що я тут живу, що місто прийняло мене, я тут не чужа. Шкода, що доля не дала мені можливості дійсно тут жити…Дуже шкода.

              Лондон не можливо не любити і розчаруватись в ньому неможливо, тому що все, чого ви чекаєте від нього, все, що читали в старовинних романах,  в свіжих газетах і путівниках, бачили в кіно, чули від друзів, це все тут…є! І навіть більше – тут збуваються  найсміливіші надії.

              Я також люблю Лондон. Звичайно, нічого нового я не відкриваю, тому що хтось уже любить Нью-Йорк, а хтось Париж, і навіть створили фільми про це. Нехай Лондон люблять всі, хто побував в ньому, а деякі, можливо заочно, проте моє почуття здається мені особливим – це якась безмежна кількість  теплоти і захоплення, і дуже захотілося ним поділитися. Коли ми любимо, радіємо, захоплюємось – життя прекрасне!