КРИВЕ ДЗЕРКАЛО 

Путін потрапив до списку найнебезпечніших злочинців! Сосо Павліашвілі замовив вбивство власного друга! Роберт Дауні – молодший вийшов на червону доріжку із розстібнутою ширінкою!

Шокує, чи не так? Накшталт таких обурливих і не справжніх заголовків ми безліч знайдемо на сторінках жовтих друкованих видань.

Багато розмов ходить щодо професії журналіста. Журналіст – це посередник між суспільством та подією, це серцевина сучасного світу. Без журналістів не було б  Інтернету, радіо, телебачення. Завдяки їм люди знають, що завтра вдягати та якою дорогою їхати. Але честь журналіста поставлена під сумнів. Нас обвинувачують у видумках, фантазіях, з вуст людей усе частіше лунають алегоричні порівняння журналіста з казкарем! Це паплюжить честь працівників ЗМІ.

Невже «бульдожі війни» двох нью-йоркських газет у середині ХХ сторіччя так зганьбили усю майбутню професію журналістів? Гадаю, обвинувачувати їх – це усе одно, що обвинувачувати жовтого хлопчика, про якого вони складали комікси. Ні. Річ не в цьому. Насправді, винувата сучасна громада. Вона підхопила цей азарт і так прагнула, щоб новина «кусала, як бульдог». Журналісти так хотіли завоювати прихильність, що почали фантазувати. Журналісти жовтої преси вигадують усе: факти, матеріали, людей, подію. Усе це, щоб показати нікчемність чогось, про що йдеться, висміяти. Подекуди, вони нагадують купку неповнолітніх хуліганів, що постійно насміхаються над ровесником. А їх азарт, як Наполеон, маленький, але хитрий та прагне здобути прихильність усього світу.

А тим часом, чесних, безвинних журналістів усе частіше починають обвинувачувати у недостовірності зібраної та висвітленої інформації. Чому вони повинні страждати?

Дзеркало суспільства почало викривлюватися. Суспільство перестало знаходити різницю між правдою та вигадкою. Немов усі журналісти – Ганси Крістіани Андерсени! Тільки казки їх не дуже подобаються звичайним людям, а «бульдожі війни» починають обертатися обличчям до самих журналістів. Повернути чесне ім’я – це справа лицаря. Однак не всі лицарі – герої, тому так мало  журналістів, які б змогли повстати проти тих, кому на руку ця «жовта справа». Можливо, за нею стоїть жовтий хлопчик, про якого всі забули, а тому він не викликає підозри.

Так чи інакше, суспільство почало дивитися у криве дзеркало і вже боїться наступного ранку. Інтернет, радіо, телебачення – усе підвладне жовтій пресі і вони встановлюють контроль над вами. Але, гадаю, знайдуться «хрестоносці», які вирушать на війну проти «жовтих мусульман» і встановлять своє – справжнє дзеркало у серце життєвого кругообігу.

Микита Кіляров