Чому я йду до Верховної Ради

     І ось закінчилась чергова зустріч з моїми земляками – подолянами. Їх, тих зустрічей, дехто й, може, не повірить, за час передвиборчої кампанії відбулося майже двісті. І рівно стільки разів мене дуже приємно подивувало, як охоче, дружно і організовано збиралися всі зацікавлені подоляни на мої особисті прохання, запрошення прийти на дискусію з кандидатом у народні депутати від нашої здруженої в одне ціле за тримісячну виборчу кампанію команду підтримки, як вона себе почала називати, мажоритарника Артемчука. Двісті зустрічей – двісті розлогих розмов. Сказати б, на одну єдину болючу й пекучу однаково для усіх тему: як нам жити – бути далі, як нам спільним гуртом помогти Україні підвестися нарешті з колін.

     Повірте, що кажу це чесно й одкровенно: ці зустрічі, на яких чув сотні, та ні тисячі й тисячі криків зневірених душ українців, опісля не давали спокою, тиснули на мене щоденним безсонням, змушували безконечно шукати відповіді на вже, на жаль, традиційно – щорічні запитання «Ну чому ми так бідно живемо?», «Чому в самісінькому центрі Європи несподівано з’явилася найбідніша Україна?», «Чому переможений колись нами німець має на старість чотири тисячі пенсії євро, а переможець німця старий фронтовик щомісячно печально зітхає, ховаючи в кишеню лишень сто євро ( в перерахунку на гривні) - сором і ганьбу своєї пенсії?» "То хто кого переміг?” – питав і я безліч разів самого себе, як і мене питали на тих зустрічах старики – фронтовики, яких по тих Білогірських,  Теофіпольських, Красилівських селах позалишалося по одному – двоє на тих бідацько – стариковських шеренгах, на яких, на жаль, «пофамільно» переклички закінчуються безповоротно раз і назавжди до печальної останньої крапки. То хто і кого переміг, питаю я вас? І чому таку жахливу несправедливість проявляє до них цяя держава?

     Цієї жахливої несправедливості, давайте нарешті казати всю правду, накопичилося у більшості українства сила-силенна. І їх, тих несправедливостей, стільки, що треба, образно кажучи, рахувати на обох руках безліч разів. Це я дійшов такого висновку, пере зустрічавшись, як вже згадував, безліч разів з тими виборцями, котрі зацікавлено збиралися на зустрічі зі мною. Я обіцяв побажання людей сприймати, як вже їхні мені накази до дії. Конкретної дії і роботи. Отож, спробую дещо узагальнити з почутого принагідно й висловити своє бачення розв’язання  наболівших питань, усього  ще на сьогодні проблемного. Гайда пройдемося бодай пунктирно і по можливості стисло.

     «Зробіть! Допоможіть нам! Щоб не по гривні шістдесят копійок приймали від нас молоко! Бо загубимо останні корівчини в наших селах!» -  буквально кричали мені в розпачі ті, хто збігався на зустрічі зі мною як кандидатом у народні депутати.

      І я розказував люду, як вирішити, як на мене, цю проблему. Бо, пояснював виборцям,  «розумні» керівники минулих урядів одним розчерком пера зняли високі ввізні мита на  кокосове молоко і пальмову олію – компоненти, з яких «бодяжиться» штучне молоко, на якому спритні ділки мають шалені прибутки. Новообрана Верховна Рада  рішуче приймає заборону про ввезення цієї "екзотичної продукції” чи обкладає відповідним до конкуренції митом — проблему закупівельної ціни на молоко, вважаю в мент вирішено. А ви кажете!

     Дороги, дороги, дороги…. Щоб дістатися до одного невеличкого сільця в Ізяславському районі (там, як виявилося, навіть і клуба катма!), нашій команді довелося серйозно потурбуватися, щоб як кажуть, печінки не повідбивало – після фронту, печально жартували люди з нами при зустрічі, коли німця вибили, дороги були ліпші, ніж оце ниньки на двадцять першому році нашої хваленої незалежності. І не треба стрілки переводити на один лише Ізяславський район – в Теофіполі, Білогір'ї чи Красилові «гідно» теж ремонтують і прокладають. Тому обіцяв своїм виборцям що, як кажуть, впритул займатимусь проблемою транспортного сполучення віддалених населених пунктів з райцентрами. Докладатиму максимум зусиль щодо виконання програми будівництва дороги Нетішин – Кам’янка – Коритне- Залужжя- Корниця – Білогір’я-Велика Боровиця — Остріг.

   «Дайте нам хоч якоїсь роботи! Беріть, використовуйте наші роботящі руки! Пожалійте наших чоловіків і синків, які, не маючи чим толком зайнятися, від душевної розпуки, безперспективності геть спиваються!» - прохали мене зі сльозами відчаю на обличчі десятки, та ні – сотні опечалених молодиць. І їх треба нарешті зрозуміти. Бо сьогодні замав фермер одного "Жондіра” чи суперпотужного трактора-все, десяток механізаторів вмент втратили роботу. Як бути? Тенденція, думаю, набуватиме поширення, розростатиметься. Але нехай  ніхто в селі, де несподівано вивільнилися його робочі руки, не впадає у відчай. Треба нам, новообраним народним депутатам, домагатися, щоби усі дотримувалися прийнятих парламентом законів. А той закон гласить: взяв у довгострокове користування паїв селян-, потурбуйся, будь добрий, про створення нових робочих місць на селі. Бо люди, побачив, не знають про те, що коли фермери, потужні корпорації користуються паями землевласників, то повинні їм створювати привабливі робочі місця. При бажанні, думаю, вони мали б з'явитися у міні-хлібопекарнях, міні-швейних і побутових майстернях тощо. Як кажуть, було б бажання...

Під час тих передвиборчих зустрічей люди нарікали мені на неувагу усіх до соціальної сфери. А за її функціонування, причому ефективне, теж мають одповідати орендарі, власники потужних корпорацій.Чому допустили невиконання багатьох законів, прийнятих ВР? Треба нам, новообраним депутатам, рішуче виправляти становище.

Люди кричали "гвалт!” щодо "реконструкції” сільської медицини, яку надумали недолугі керівні мужі. Будемо протидіяти цим горе-новаторам од медицини.ФАП переконаний, повинен функціонувати за будь-яких умов.

Їм, селянам, категорично не подобається, що з надуманих причин хочуть одним махом зліквідувати так звані малоформатні школи. І їхній аргумент був життєво дуже переконливий: не буде чутно в селі шкільного дзвоника,- воно точно вже буде приречене на абсолютне вимирання. Школу, будь-яку,  в будь-якому селі, треба зберегти за будь-яких обставин. Тоді, принаймні, хоч буде жевріти якась надія, що село ще живе і сіє зерно, вирощує-плекає хліб.Мене до несамовитого душевного болю різануло одне прохання вже геть літньої жіночки в селі Переросле Білогірського, мого, вважаю, батьківського району. Придибуляла, притиснулася, немічно вже спираючись на вишневого костура, до мене і непомітно,як вона, певно, думала, витираючи вже затуманено-старенькі оченята, попрохала-мовила:

-Ми тебе оберемо, Толя. Ти станеш відомим депутатом. Та не гордися надто од цього, зроби нам,старикам, хоча б  по тисячі гривень на останок того пенсійного життя. Зроби, сину, щось хоцьми насамкінець порадувалися життю- тілько вже нам, геть немічним, зосталося...

Як ніби спазмом стиснуло горло від почутого од тієї тітки: ну поки вже ці слова перестанемо чути од тих, хто нас народив і хто вже стільки напрацювався-дай Боже кожному?

І я в той день подумки поклявся: та буду, вибачте, зубами вигризати ту надбавку старій цій цьоці, ламатиму до крові нігті, а вишкребу-видеру хоч трохи гідну пенсію таким вже, на жаль, сивим од віку хліборобам-хлібодарам.

Чуєте, тьотю, я доб'юся вам нормальної пенсії. Ви побачите, що я умію тримати свої обіцянки. Я буду принципово битися за нормальні для моїх земляків закони! Я про вас буду пам'ятати постійно! Тьотю! Я про вас не забуватиму щодня!

Щиро Ваш-

Анатолій Артемчук,кандидат у народні депутати

по одномандатному 189 виборчому окрузі