ЧИ УМІЄМО МИ БУТИ ЄКОНОМНИМИ?

Згадаймо з не раз баченого в дитинстві, в кінофільмах чи по телевізору: старі люди, закінчуючи свою скромну трапезу, обов'язково зберуть крихти хліба зі столу і, образно кажучі, використають його. Що це, жадібність? Абсолютно переконаний, що ні — це бережливе, трепетне ставлення до однієї з основ нашого життя — хліба. Вони, старші набагато за нас, добре знають, якою ціною дістається людині буханець хліба, як нелегко виростити хліборобу дорідне зерно. Тому й так пошановують хліб.

  А ось одна моя знайома бідкається: мовляв, сім'я їхня не така вже й велика(четверо осіб), а хліба у смітник щораз доводиться викидати чимало. Чому? Бо чоловік полюбляє пшеничний, вона — житній, діти — то ті ласують бутербродами. А для них батончик найбілішого щоразу необхідний. Понадрізають кожен своє, потім тії хлібини позачерствіють — гайда на смітник.

  А давайте чесно признаємося, які, образно кажучи, гори продуктів викидаємо ми після весіллів, ювілейних днів народження, різних там проважанок тощо. Бо не рахуємо економно, скільки й чого з'їмо, а готуємо страви виварками і мисками. І щоби було тих блюд — два-три десятки, більше, ніж на подібній оказії в сусіда, родича, знайомих. Без перебільшення скажемо, що в цьому ділі українці дуже небережливі.

  Розвернемо тему нашої бережливості в інший бік, в бік економії. Що сьогодні на головному нашому слуху? Дорогий газ, дорога електрика, дорогі комунпослуги. Говоримо — говоримо, а віз, як кажуть, і нині там же.

  Всі хочуть палити, готувати їжу, варити метал, виробляти хімічні вироби лишень газом. Слава Богу, той газ дійшов вже практично до найвіддаленішого села. І дочекалися старики того блага — зварити на голубому вогнику борщику, натопити газом взимку в хаті. Але якраз із тимгазом у нас і, можна вважати, загальноукраїнська проблема. Перше — він ниньки для нас дорогущий. Друге — запаси його не невичерпні і рано чи пізно увесь світ і ми в тому числі змушені будемо переходити на якісь альтернативні джерела енергозабезпечення.

  Світ це розуміє. Світ цим потужно займається. Ми — вичікуємо з моря погоди, не робимо нічого. Виїдьте за кордон. Вітрова, сонячна, річкова енергія використовується сповна. Багаті європейці пильнують за кожним кіловатом електроенергії, за кожною гігаколорією теплової.

  А ми? Рідко де побачиш у багатоповерхівці лічильники тепла — люди не поспішають їх встановлювати, держава їм не допомагає. І шкваримо, бува, вже мало не влітку ті батареї, що не доторкнешся до них, бо опечешся. Світло горить цілодобово.

  Вихід? Він один — єдиний: усім нам треба ставати по-європейськи бережливими. Теплокотлам вже сьогодні є кілька вльтернатив — котли на палетах (відходах деревини), котли на біопаливі, електрокотлики тощо. А що, скажімо, заважає місцевій владі закумулювати кошти, підключити спонсарів і значно успішніше використовувати енергію малих річок. Невеличкі електростанції, як колись, - млини. Та тут найширше поле діяльності. Поділля багате торфовищами. Можна їх єфективно використовувати. Безперечно. Словом, було б бажання. І його, те бажання, треба нам знаходити, спрямовувати на користь громад. Вчімося бути по-справжньому бережливими.

        Анатолій Артемчук 

ГО "Українська ініціатива”

artemchuk.info